Сонце — джерело світла й тепла, “всевидяще око”; символ Христа.
Хрест — символ всесвіту, знак чотирьох сторін світу, чотирьох пір року; святий знак відкуплення, яким Церква все починає, благословляє й освячує.
Дерево життя — символ світобудови, поєднує в собі верх і низ, землю й небо, минуле й майбутнє; у Святому Письмі дерево є образом Божої Мудрості.
Спіраль — знак зародження нового життя, родючості; символ порядку таїнства літургійного року.
Сварга — знак всесвіту; символ Величі Божої.
Триріг — знак святого вогню і Святої Трійці.
Зоря — знак неба, Богині-Матері; символ Діви Марії: немов рання зоря, вона передвіщає схід Сонця-Христа.
Церква — знак стремлінь до висот, вічності, єднання з небом.
Грабельки — символ дощу, води, що сходить з неба до землі і єднає землю з небом (або ж дівчину з хлопцем); у Старому Завіті дощ є прообразом обіцяного Спасителя; у Новому Завіті — символом ласки й благовісті Святої Євангелії.
Гілка — символ родючості, щорічного весняного відродження пагонів; образ Божої милості.
Дубовий листок — символізує чоловічу силу; є святим знаком Божої справедливості.
Пташка — символ єднання земного й небесного, образ душі; птахи символізують чесноти Святих та їх вознесення до Бога.
Півень — провісник дня, сторож добра проти зла; є символом світла, яке побороло темряву.
Кінь — символ невтомного руху сонця; образ безстрашного вісника віри.
Риба — як і вода, є символом життя і здоров’я; це також символ новохрещених, надії на спасіння душі.
Олень — пов’язується зі світлом, істиною; це образ шукання Бога і взаємної допомоги.
Виноград — символ роду; виноградна лоза — символ Христа.
Безкінечник — символ води, невмирущої природи, вічного життя.
Сорок клинців — символізує чесноти людини і добробут.
Квіти — символізують радість, красу, дітей.

Джерело: www.ogo.ua/

“Невже якийсь заробіток, який в наш час здебільшого дозволяє тільки виживати, вартий цілого життя на ненависній роботі?

«Як би мені досидіти до 18 години і швидко втекти від цієї офісної суєти? Аж нудить від такої роботи! А ще цей начальник… І завтра знову на 9-ту! Запізнишся, то перепаде на горіхи! Скоріше б вихідні! Треба порахувати, скільки тижнів залишилося до відпустки! Швидше б вже час минув». Пізнаєте? Може й ви так розмірковували про роботу?

Більшість часу ми проводимо саме на роботі – з ранку до вечора виконуємо покладені на нас обов’язки, часто там і снідаємо, і обідаємо, а хтось залишається понаднормово на вечерю. За цю діяльність отримуємо сякі-такі кошти. У більшості їх вистачає аби заплатити рахунки та місяць прогодуватися. На те, щоб відкласти про запас, вистачає не завжди. Як-то кажуть, хто на що вчився. Але тут питання в тому, чи отримуємо від своєї професії задоволення?

Дехто вкрай не любить свого керівника, але мовчки витримує його вказівки за гідну компенсацію. Ще хтось нудиться за середній заробіток, аби проіснувати. А хтось живе миттю та чи їстиме завтра хліб, не відомо. У будь-якому разі, якщо існувати від суботи до суботи, з нетерпінням чекати на вихідні та відпустку, де ми дійсно живемо і радіємо, то що у такому разі ми робимо з понеділка по п’ятницю? Терпимо й ненавидимо життя, роботу, начальника? Депресуємо й нервуємося, відсиджуємо години робочого часу? Марнуємо життя? Тоді навіщо це все? Невже якийсь заробіток, який в наш час здебільшого дозволяє тільки виживати, вартий цілого життя на ненависній роботі?

Старше покоління (чи то за звичкою чи то ще від «совкового» виховання) по 30 років працює на одному місці. Скаржиться на низьку зарплату, а то й зовсім на відсутність коштів, на керівництво чи співробітників, але про звільнення ніколи й мови не веде. Мохом поросли, а змінювати щось у житті – бояться! І цей панічний страх перед змінами дійсно сидить у більшості людей, вихованих за радянських часів.

money_wallpapers_332 Молодь мислить дещо по-іншому. Змінити низку професій чи перекваліфікуватися на щось цікавіше їм не важко, до цього вони дуже мобільні та навіть дещо легковажні, – як можуть міркувати старші. Насправді це перевага! Опановуючи нову професію, пізнаєш світ, людей, отримуєш нові знання. Вони розширюють світогляд та можуть знадобитися на практиці. За такого розвитку подій ти вільний у виборі і від почуття рабства, тверезо дивишся на життя та шукаєш того, від чого з’являється блискіт в очах та натхнення для творчості. Адже від поневоленої примусом людини навряд чи варто очікувати свіжих ідей та ініціатив. Така людина зазвичай сліпо виконує накази та особливо не задумується про їхнє призначення та важливість. Скажімо, робота секретаря вимагає автоматично відповідати на дзвінки та електронні листи, зустрічати невідомих людей і їм посміхатися, виконувати особисті доручення начальника та забезпечувати офіс усім необхідним. Добре, якщо це та робота, про яку людина мріяла все життя. А якщо це зовсім не так, тоді справитися з такими, легкими на перший погляд, завданнями буде не під силу або дуже важко.

Особисто мені колись довелося радіти журналістській праці на телебаченні. Спочатку було дійсно цікаво, пізнавально й інтригуюче. Та згодом робота переросла в рутину – нецікаві теми для розробки, сюжети на замовлення, постійні гримання редактора й зобов’язання відсиджувати для «просто так» робочі години в задушливому офісі. Все це призвело до рішення, над яким я думала з півроку. Як виявилося, звільнитися з роботи, де пропрацювала відносно небагато – півтора року, не так вже легко. Друзі-співробітники, спільні інтереси, разом прожиті моменти, проведені свята – нелегко відпускають. Але колись же треба робити вибір.

А потім думалося, що робити далі. Перегорнула сторінку й започаткувала власну справу. Інтернет-проект «Рукотвори» – це те, чим живу останні півроку. Якщо коротко, то це сайт про народних майстрів та традиційне мистецтво. Дяка Богу, народних умільців в нашій країні вистачає, а чого їм справді бракує, так це постійної інформаційної підтримки. А особливо в Інтернеті. Поодинокі згадки в мережі про деяких майстрів не дають повного уявлення про народні ремесла та промисли України. Хоча саме тут криється коріння й спадкова пам’ять наших предків, саме з народного мистецтва треба черпати інформацію про своє минуле, а відтак і майбутнє. Робота насправді не надто рухлива й часом марудна, однак спілкування з самими майстрами дає надзвичайно величезний заряд позивної енергії й теплоти.

Важко повірити, що будувався цей проект на так званому голому ентузіазмі й зараз на ньому ж тримається. За півроку – поки жодної копійки прибутку. Бо з самого початку він задумувався як безкоштовна інформаційна платформа для майстрів. Таким залишиться й надалі. Але щоб доїхати до майстра чи поговорити з ним по телефону, потрібні мінімальні кошти. Де їх брати? Питання залишається відкритим. Хтось скаже, що це безумство, хтось порадить шукати меценатів чи спонсорів, а хтось – вміло організувати свій менеджмент. Варіантів заробітку на такому проекті може бути багато. Але питання тут в іншому. Попри матеріальну скруту щодня, з палаючими очима працюєш і живеш. Віриш в успіх та потрібність праці. Не чекаєш на вихідні чи відпустку, бо що не день, то свято й відчуття «сродного діла», за Григорієм Сковородою. Щомиті живеш і радієш. Робота злилася з хобі та інтересами. Від праці наповнюєшся та збагачуєшся. Нею і з нею живеш. Що ще треба для щастя? Щодня, щогодини, щомиті”.

Але так склалося, що людина – істота ледача й зазвичай шукає собі легші шляхи. Тому й створили всяку сільтехніку для засівання й збирання врожаю.

Та між тим, невеликий клаптик жита все-таки з чоловіком зжали. Інше тато скосив косою:-) З мамою палицями молотили, а тато жито просівав. У збитку не залишилися – з кількох засіяних відер виростили кілька мішків зерна. Чим не прибуток.  Тепер от думаємо, де б те зерно змолоти і спробувати спекти свого хліба з житнього борошна.

А на світлинах миті отої катавасії…

[показати як слайдшоу]

Євстратій (Зоря), Єпископ Васильківський, голова Інформаційно-Видавничого відділу УПЦ КП:
- Те, що Київ у цій книзі називається другим Єрусалимом, це не просто гіпербола чи риторична фігура, бо як перший Єрусалим є святинею, до якої тягнуться християни всього світу, так Київ став святинею у Діви Божої Матері, місцем її святої Печерської Лаври, місцем багатьох її святих храмів (про які сповістив ще Андрій Первозванний), до якого тягнуться всі православні християни, всі християни східно-слов’янських земель… Храми подані тут без порізнення на конфесії, звісно у кожній статті вказано, до кого належить цей храм, але вони всі складають одну книгу… Я думаю, що це є один із таких внесків у справу духовного єднання України і творення єдиної помісної Української церкви.

Унікальною книга є ще тим, що завдяки продуманому дизайну її можна ставити в якості ікони Богородиці на почесне місце в оселі – на титульній стороні обкладинки відтворено образ Богородиці Слобідської Цариці козацької, а на зворотньому боці – надрукована молитва до цього благовісного образу Богородиці. Сама ікона, створена відомим іконописцем Олександром Цугорком, знаходиться у церкві на “Мамаєвій Слободі”.

Костянтин Олійник, директор Центру народознавства “Козак Мамай”:
- За свідченнями Михайла Грушевського, подібна ікона ще в 1897 році прикрашала родову Михайлівську церкву Богдана Зиновія Хмельницького і от фактично ми відтворили її, тобто колись Богородицю малювали в коралах, у вишиванках… Це українська Богородиця і вона повернулася до нас, завдяки пану Галайбі.

У книзі зібрано майже дві сотні храмів, які прославляють Діву Марію. Ця праця не перше видання знаного києвознавця та культуролога Василя Галайби. Свого часу він зібрав дані та видав книгу про Миколаївські храми столиці.

Василь Галайба, автор книги:
- У мене був накопичився дуже великий матеріал по Києву. Спочатку я написав книгу “Миколаївські храми Києва”, а потім продовжив роботу над іншими храмами столиці і вийшов на розділ Богородичних храмів. Їх виявилося набагато більше, ніж Миколаївських. Бо це і храми Різдва Богородиці і Введенські храми, і Благовіщенські, і Покровські, і Успенські, і на честь ікон Божої матері. Загалом біля 200 назв у цій книзі у мене вийшло.

Більшу частину тиражу книги, видану коштом центром народознавства «Козак Мамай», безкоштовно передадуть Київському патріархату, а що залишиться – подарують бібліотекам та школам столиці, а також невдовзі книгу Богородичних храмів Києва повезуть в дарунок папі Римському.

[показати як слайдшоу]

Катерина Качур, ruda.in.ua
Світлини Богдана Гдаля

Джерело: http://www.vinec.org.ua

Шкаралупки посвячених крашанок закидають на дахи хат, щоб усе велося в господарстві. Ними також підкурюють хворих, лікують худобу, закопують на полі й у городі, щоб вберегти врожай від шкідників. Якщо посвячену крашанку кинути в полум’я, нібито можна загасити пожежу. Крашанками гладили корову, щоб вона була здоровою й давала багато молока.

За дохристиянських часів вважали, що у Великодні свята межа між ”цим” світом живих і ”тим” світом мертвих зникає й увесь рід разом святкує відродження природи.

Джерело: http://prosto.lutsk.ua

На території України росте близько 70 видів рослин, які можна використовувати як барвники, і які, поза сумнівом, так і використовувались в добу середньовіччя (XIV – XVIII ст). Порізно вони дають не дуже багато відтінків, але можливі їх комбінації, використання протрави давало нашим предкам близько 800 відтінків усіх основних кольорів спектру.

Природні барвники видобувались з усіх частин рослини: корені, стебла, кора, заболонь (підкорові волокна), пагони, листя, квіти, плоди – всі частини давали часто не просто різні відтінки одного кольору, а різні кольори. При цьому на відтінок впливали такі умови, як сезон та час заготовки, кліматичні, ґрунтові та геологічні умови місцевості, погодні умови під час заготовок, вік рослини.

Кольорова гамма мала чітко виражений сезонний характер, бо, за невеликим виключенням, тільки свіжозібрана сировина дає інтенсивний колір. Лише кору і заболонь чорної вільхи – Alnus glutinosa gaerth., необхідно витримати близько 10 – 12 місяців перед використанням.

Кору жостеру, дикої яблуні, дуба, осики, барбарису, чорної бузини, ялівцю, ялини, сосни, горобини, ясену, ліщини, берези, черемхи збирали навесні, коли вона порівняно легко відділялась від стовбура. Тому, відповідно, «весняними» кольорами були:

1. коричневий (кора берези, жостеру, ялини, дикої яблуні, дуба, ялівцю, осики, черемхи, чорної бузини, сосни, горобини), що дає багату палітру відтінків:

• рожево-коричневий (береза);
• чорно-коричневий (ялівець);
• коричнево-сірий (жостір);
• коричнево-жовтий (дика яблуня);
• сірувато-коричневий (верес);
• зелено-коричневий (осика);

2. червоний (барбарис, горобина), що дає відтінки: рожево-коричневий (береза);

• жовтувато-червоний (барбарис);
• червоно-коричневий (горобина);

3. синій (дуб, жостір, береза), що дає відтінки:

• синювато-сірий (жостір);
• світло-синій (дуб);
• сірувато-синій (дуб);
• сірувато-ліловий (береза);

4. жовтий (дика яблуня, верес, ялина, осика, ялівець, барбарис, бузина, ясен), що має відтінки:

• золотаво-жовтий (дика яблуня);
• коричнево-жовтий (дика яблуня, чорна бузина);
• зеленувато-жовтий (ялина, ясен);
• світло-жовтий (черемха);
• червонувато-жовтий (барбарис);
• лимонно-жовтий (дика яблуня);

5. чорний (ялівець, ясен, ліщина), що має сіруваті, брунатні, зеленуваті та синюваті відливи;

6. зелений (верес, осика, ялівець, горобина, ясен) з різноманітними відтінками, яких може бути до 50.

Навесні ж фарбують і барвниками з молодих пагонів ялини, вересу, листя берези, вільхи, що збагачували зелену палітру.

Влітку до сировини для фарбування додавались квіти, листя, плоди і стебла трав’янистих рослин, що звичайно збирались в період максимуму біологічної активності, тобто – під час цвітіння:

• - лісова купина (травень – липень);
• багно звичайне (травень – вересень);
• підмаренник північний (червень – липень);
• вайда (травень – червень);
• звіробій звичайний (травень – липень);
• материнка звичайна (червень – вересень);
• волошка синя (червень – серпень);
• череда трироздільна (липень – вересень);
• кропива жалка (квітень – вересень);
• роман фарбувальний (травень – червень);
• приворотень (травень – липень);
• калган (червень – липень);
• гадючник (червень – липень).

Крім того, все літо використовувались дудник, плаун, герань лісова, зозулині черевички, листя і плоди конвалії, бедринець, іван-чай, конюшина, зелене жито, осока, пижмо та багато інших рослин. Звичайно, розширювалась та ставала інтенсивнішою кольорова гамма фарбованих тканин, що використовувались для пошиву одягу в цей час. Збільшується, досягає максимуму кількість відтінків, особливим багатством вирізняються коричневі, жовті, зелені кольори. Водночас можна помітити певну бідність синіх, блакитних, червоних кольорів, що, напевне, і стало зумовлювати їх особливу цінність та соціальну спрямованість. Саме це диктувало високий попит на дорогі імпортні барвники для одержання синіх і червоних відтінків – індиго і пурпуру.

Осінь дещо збіднює палітру середньовічного текстилю. Використовується для пофарбування лише коріння і кореневища та зібрані раніше висушені рослини та їх частини. За дуже малим виключенням з них можна отримати бляклі, бліді кольори та відтінки:

• рожево-бежевий (суха кора і заболонь берези);
• коричнево-бежевий (заболонь вільхи);
• цеглисто-коричневий (кора вільхи);
• цеглистий (суха заболонь жостеру);
• сірувато-жовтий (суха заболонь горобини);
• лілувато-рожевий (коріння підмаренника);
• червоно-вишневий (зрілі плоди звіробою);
• жовтувато-коричневий (лушпиння цибулі);
• чорнувато-сірий (лушпиння квасолі);
• ненасичений коричневий різних відтінків (лишайник пармелія);
• сірувато-коричневий (шишки ялини);
• світло-бежевий (шишки сосни);
• блідо-жовтогарячий (насіннєві кошики пижма).

Взимку, скоріше за все, використовувались для пошиття одягу тканини і пряжа, фарбовані в інші сезони. При потребі господиня ж завжди могла використати сухі рослини. Для отримання зеленувато-болотного і сіро-зеленого кольорів ще можна було застосувати сінну потерть.

Барвником тваринного походження в Україні був червець, личинки комахи-шкідника родини неповнокрилих, що водились на корінні суниць, за назвою якого навіть називається місяць червень, коли його заготовлювали. Він давав яскраво-червоно-карміновий насичений колір, що не вигорав на сонці і не вилинював при пранні. Наскільки цінувався цей колір, можна побачити з того, що одна ложка червецю заміняла усі види повинностей з селянського господарства за часи Речі Посполитої.

Для закріплення барвника на пряжі чи тканині застосовувалось протравлювання. Протравлювали хімічними (галун, мідний купорос, залізний купорос, сіль) чи природними (мурашина кислота, оцет, березовий попіл, розсіл квашеної капусти) протравлювачами. Протравлення могло, в залежності від традиційного для даної території рецепту, здійснюватись трьома способами:

1. попереднє протравлення, коли фарбується в барвникові раніше протравлена тканина чи пряжа;
2. одночасне, коли протравлювач є частиною рецептурного розчину барвника;
3. наступне, коли матеріал, тільки пофарбований, тут же занурюється в розчин протравлювача.

Очевидно, спостерігались переваги, які надавались одному з переважаючих способів протравлювання в різних регіонах та в різні часи, що давало різницю у відтінках та насиченості барв костюму. Взагалі, залежно від протравлювача, способу його застосування та тривалості самого протравлення, наші предки могли досягати набагато більшої кількості відтінків.

Іншим способом збагатити палітру кольорів одягу було змішування рослин. Так, суміш багна болотного і коріння підмаренника в пропорції 1:4 з одночасним протравлюванням з мідним купоросом давала інтенсивний червоно-коричневий відтінок. Наслідувати майже точно колір дорогого пурпуру дозволяв відвар коріння підмаренника північного із сухими квітами череди та незначною кількістю плодів чорної бузини з наступним протравлюванням у настої березового попелу.

Широко застосовувалось і повторне фарбування, коли тканину, фарбовану в один колір першим барвником перефарбовували іншим, зазвичай темнішим по світлішому. Так, наприклад жовту тканину, фарбовану у відварі листя берези з галуном повторно фарбували у відварі суцвіть материнки звичайної з сіллю. Колір отримували – червоно-фіолетовий, недоступний при застосуванні інших природних барвників.

Для розширення гамми доступних кольорів застосовували додавання дорогих імпортних барвників до місцевої сировини. Як, наприклад, настій жолудів дуба з додаванням 1-2 крапель настою натурального індиго дозволяв отримати тканину тільки трохи світлішу за фарбовану натуральним індиго.

Джерело: http://www.maesu.org

Моя перша писанка

Бажання було, але поки не знайшла ту людину – посередника між Богом і Землею, якій би хотіла відкрити усі свої надумки та хвилювання. А просто піти у церкву і зробити це, як всі, мені не хочеться. Хоча в дитинстві 30-секундної сповіді у священника мені цілком вистачало і особливо цим не переймалася. Але було би добре, щоб це була розмова двох свідомих людей, один з яких каїться у скоєному, а інший дійсно слухає і розуміє. Досі пам’ятаю відчуття після сповіді і причастя – світлішає та легшає на душі, враження, що тебе почули Зверху і про тебе Там пам’ятають, хочеться жити і творити добро далі…

Цьогорічне писання писанок також було особливим. Цей процес дійсно лікувальний – очищує та збагачує, стає легко, радісно, хочеться літати. Цей раз руки писали писанки вже вдруге. Вперше було два роки тому, а торік вже не пам’ятаю, чому не вийшло. Нам це заняття на стільки сподобалося, що вже два рази зустрічалися за писанкою з Богдановою сестрою та її чоловіком.  Думаю, це не востаннє, бо фарби там вистачить і на сто писанок:-) А для розваги і забавлянь кращого заняття годі придумати!!!

[показати як слайдшоу]

Хліб усьому голова:

“Хліб і сіль в українській хаті завжди були символом гостинності. Хліб, як і рушник, здавна в Україні служив оберегом. Кругла паляниця нагадувала сонце і була символом сонця, якому вклонялися наші далекі предки. Жоден із українських обрядів не обходився без хліба, тому що хліб – це життя, добробут, багатство.
Коли народжувалася дитина, то провідувати її йшли з хлібом, щоб дитина була щасливою, багатою. На хрестини також йшли з хлібом. Сватали дівчину із хлібом, яким обмінювалися при згоді дівчини на шлюб. Перед весіллям у суботу пекли караван, який оздоблювали калиною, барвінком, червоними стрічками. Крім каравану, пекли калачі, шишки. Мати благословляла молодих хлібом, коли вони йшли до церкви, обсипала їх пшеницею на щасливе й багате життя.У поховальних обрядах також присутній хліб. Його клали на віко домовини. Калач чи хліб несли до церкви, де служили панахиду по померлому. На поминальному обіді усім роздавали поминальне печиво, пиріжки чи булочки.
Найбільше хліб використовували у різдвяному обряді. По-перше, символ Різдва – це дідух, житній або пшеничний сніп, який стояв на покуті до Водохреща. По-друге, це обрядова їжа – кутя, яку готували на всі святі вечори (6 січня – святвечір, 13 січня – щедрий вечір, 18 січня – голодна кутя). Кутю готували із товченої пшениці, додавали мед, мак, горіхи. Ще одна обрядова страва – пироги, які обов’язково пекли на щедрий вечір 13-ого січня.
На Великдень пекли із здобного тіста обрядовий хліб – паску, прикрашали фарбованим пшоном, маком, цукровою пудрою. Хліб використовували і в обрядах зустрічі весни на свято 40 святих (22-ого березня). Господині пекли із тіста жайворонків, з якими діти вибігали надвір і закликали весну. Обрядове печиво пекли і на свято Маковія (14-ого серпня) – це коржі з маком та медом. І нарешті – калита, яку пекли на Андрія (13-ого грудня). Калита – круглий корж з діркою посередині, який символізував сонце. І кусання калити не випадкове, адже сила осіннього сонця зменшувалася і , очевидно, це символізувала собою надкушена калита.
“Хліб наш насущний дай нам на кожен день”, – молили Всевишнього наші предки і дякували Богові щоденно за хліб на столі.”

Не бринів він на бандурі,
Не курив у люльці збір,
Він наливки та дівулі
Вусом й чубом одхрестив.

Все земське було принадне,
Солодкаве і чудне,
Та Стодушний Вітрознавець
Знав, що те усе чуже.

Погляд Хтось ковзнув внікуди,
Звідки Батько-Дідуган,
Настанови молодому
У цей світ крізь час жбурляв.

Цілий міх порад Чубатий
З потойсвіта наловив
Та на чорний вус пухнатий
Міцно-міцно накрутив.

Щохвилини у Нікого
Десь потилиця свербить
Виліта то думка мудра,
Щоб свій корінь посадить.

Захурделило надворі
Засвистіло під вікном
Все шукає гадка руку,
Де б скрутитись кулаком.

Он де він, Ніхтось маленький,
Шо Ніхтося сина син,
Між землею й синім небом
Люлю, люлю колихин.

Час лелечий підбігає,
Ту колиску відчіпляє
Та під стріхою Орисі
Живий гостинець кихі-кихі.

Ніхтось у Хтосі вироста,
Ніхтося старшого проха,
Навчити мудрості дідів
Та й пустити до світів.

Осінь-зима, 2008